Восени 1929 року листопадовий пленум більшовицької партії взяв курс на суцільну колективізацію сільського господарства. Розпочалась нова доба в історії українського селянина-власника, якому держава диктатури пролетаріату дарувала новий статус кріпака-колгоспника.
Йосип Сталін, який з 1929 року, подолавши внутрішню партійну опозицію, став одноособовим господарем Кремля, завжди вважав, що селянське питання у багатонаціональній імперії, якою на той час був Радянський Союз, є у першу чергу питанням національним. З особливою пересторогою ставився він до українського селянства, котре у добу визвольних змагань 1918-1921 рр. набуло великого досвіду збройної боротьби з владою рад у загонах Н.Махна, Д.Терпила, М.Григор’єва.
Першим кроком до закріпачення українського селянства стала кампанія боротьби з куркулем, тобто селянином-власником, розгорнута з часу закріплення радянської влади в Україні. Відправними положеннями до розуміння суті цієї політики є здійснення розколу українського села, нацьковування сільської бідноти на селянина-виробника сільськогосподарської продукції. Здійснення «союзу робітничого класу та біднішого селянства» вилилося у створення в 1918-1919 рр. нелегітимних навіть в радянській системі виконавчої влади місцевих організацій: комітетів бідноти та комітетів незаможних селян. У «Тимчасовому положенні про організацію робітничо-селянської влади на місцях», прийнятому Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 30 листопада 1918 року, висувалася вимога відновлювати радянську владу на селі у формі комітетів бідноти, створення яких покладалося на місцеві організації КП(б)У.
На комітети незаможних селян (КНС), котрі діяли з 1919 до 1933 року, КП(б)У покладалася особлива місія «ліквідації куркульства як класу» в період масової колективізації сільського господарства.
Діяльність цих класових організацій мала забезпечити усунення з місцевих рад заможного селянина та «середняка», провести більшовизацію їх керівних органів-виконавчих комітетів. Комнезами мали також завдання контролювати хід хлібозаготівлі, створювати так звані «буксирні бригади», спеціальні загони активістів по вилученню хліба та усуспільненню селянського майна.
Окрім КНС до цієї «роботи» залучалися місцеві органи влади та комсомол, які контролювалися повітовими, губернськими партійними комітетами, спеціальними контрольними комісіями КП(б)У. Особливість соціального стану селянства в Україні кінця двадцятих років полягала в тому, що в своїй масі за роки непу воно стало середняцьким. За офіційними статистичними даними ЦСУ СРСР на 1927 р. у республіці було близько 4 % селянських господарств, віднесених до категорії заможних, а в 1929 р., на момент розгортання суцільної колективізації, їх налічувалося лише 1,4 %. Саме на середнє селянство, в основній масі, випали тотальні репресії в період суцільної колективізації, які прикривалися згори удаваною політикою союзу робітничого класу із середняком.
Розкуркулення села розпочалося у березні 1930 року. Воно охопило 309 районів із 581 наявних в Україні. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5 % від їх загальної кількості. Перша негативна реакція селянства на насилля держави диктатури пролетаріату виявилася очікуваною і мала різні форми: від спроб ухилитися до вступу у колгоспи, до виголошення протесту проти політики більшовиків на селі, організованих збройних виступів проти колективізаторів. Тимчасовий відступ радянської влади на селі від планів тотального усуспільнення господарств навесні 1930 р. змінився новою хвилею репресій. У вересні того ж року ЦК ВКП (б) надіслав до національних республік директивного циркулярного листа під назвою «Про колективізацію». Згідно із закладеними у ньому вказівками Україна мала подвоїти темпи колективізації та завершити її у зернових районах республіки вже у 1931 році.
Виконання державного хлібозаготівельного плану перших років самостійного існування колгоспів виявило загальну тенденцію – вилучення зерна у масових масштабах з метою отримання коштів для проведення надіндустріалізації. Так, якщо у 1930 році збір зерна в СРСР становив 835 млн. цнт, при експорті за кордон 48,4 млн. цнт, то у 1931 – 695 млн. цнт, при експорті 51,8 млн. цнт збіжжя за межі України. Результати такої злочинної політекономії зумовили катастрофічне становище сільського господарства. Взимку 1932-33 рр. багато колгоспів та індивідуальних господарств в Україні залишилися без запасів зерна, посівного матеріалу, фуражного зерна. Примара голодної смерті прийшла в оселі хліборобів.
Дослідження істориків засвідчили, що найбільших втрат від геноциду голодом у 1932-1933 роках зазнали нинішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська і Житомирська області України. Сумна статистика втрат стверджує, що тут загинуло 52,8 % жителів, а смертність у 8-9 разів перевищувала загальноукраїнський рівень. В цілому голодомор охопив усі регіони підрадянської України. Він винищив генофонд землероба. На кращих європейських чорноземах влада виморила голодною смертю мільйони людей.
В державному архіві Кіровоградської області зберігаються документи та різнопланові матеріали, які окреслюють злочинну діяльність органів радянської влади, більшовицьких комітетів на селі, розпачливі звернення селян, котрі втратили найдорожче – родинне гніздо, сім’ю; репортажі газетних шпальт про успіхи колективізації та статті спецкорів і звіти «буксирних бригад» «з фронтів боротьби проти куркульської контрреволюції». Трагедія народу постає в цих матеріалах без одягу та прикрас. Самопожертва задля порятунку сотень наших земляків від голодної смерті ціною власної волі і власного життя і людська байдужість.
Джерело:http://bobr.kr-admin.gov.ua
