До 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка

23.06.2020

Володимир Винниченко – один з найпопулярніших вітчизняних письменників початку ХХ століття, котрого високо цінували визначні класики нашої літератури і мистецтва, як талановитого українського письменника і драматурга, чиї п’єси мали за честь ставити кращі акторські колективи Європи. За п’ятдесят років творчих пошуків письменником – земляком створено 15 романів, 23 п’єси і понад сотню новел. Постать Володимира Винниченка, на диво складна й суперечлива, зажди привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися суперечки, одні беззастережно приймали, інші – відкидали, а ще треті прагнули поставитись до його діяльності з урахуванням усіх складностей тої тривалої доби, коли він жив і творив.

В. К. Винниченко був Головою Генерального Секретаріату Центральної Ради – першого національного уряду. Після поразки і болючих роздумів назавше емігрував з України. І хоч письменник частину життя прожив далеко від рідної України і за її межами завершив свій шлях, але творив для неї, для її майбутнього… Творив і свято вірив у відродження української нації.

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у робітничо-селянській родині. Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала трьох дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився Володимир. Будинок родини був по вулиці Солдатській 49 і до сьогодні не зберігся – тепер на тому місці новозбудований дитячий садок… Батько Кирило працював по панських економіях, чумакував, мати тримала постоялий двір, згодом продавши його і кошти розділивши між дітьми.

Коли Володимирові минуло сім років, його віддали навчатися до народної школи. Містилася вона неподалік тієї церкви, де колись хрестили сина Кирила та Євдокії Винниченків. Шкільні премудрощі виявилися для хлопчика нескладними. «Будучи од природи до всього цікавим, а до того ще й талановитим, без особливих труднощів йде він першим учнем протягом усього часу вчення в школі, – писав перший біограф В. Винниченка Юрій Тищенко. – На його здібності до вчення звернула увагу вчителька народної школи і порадила батькам не лишати хлопця без дальшої освіти, а оддати його до науки в якусь середню школу».

        Так Володимир невдовзі переступив поріг Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Тут навчалося близько 300 учнів. Належали вони переважно до заможних верств Єлисаветграда. Наприкінці XIX – на почату XXст., скажімо, серед учнів гімназії приблизно 30 відсотків становили дворяни, 10 – міщани. Платити за навчання треба було велику суму – 60 крб. (для порівняння: фунт свинини на єлисаветградському ринку коштував тоді 9 копійок, телятини – 6 копійок, баранини – 10 копійок). У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, винахідник «Катюші» Георгій Лангемак, сатирик Дон Амінадо.

        Загалом у пору навчання Володимира Винниченка зусиллями єлисаветградської інтелігенції місто мало репутацію культурного центру. «Це було тоді одно з найкультурніших міст на Херсонщині. Там була гарна реальна школа (земське училище, яким керував М.Завадський), кавалерійська юнкерська школа, там жив наш артільник Микола Левицький», – згадувала згодом педагог і літератор Софія Русова, яка 1883 p., бувши з погляду влади неблагонадійною, переховувалася в домі Івана Тобілевича, секретаря міської поліційної управи й … українського драматурга. Однак про роки навчання в гімназії у В. Винниченка лишилися недобрі спомини. Цікаво, що й Винниченкові герої згадують свою гімназійну пору без особливого захвату. Провалені іспити, непорозуміння з адміністрацією, незавершене навчання… Так йшло до кінця сьомого класу. В цей час назріває у В. Винниченка сила непорозумінь з начальством і після великої суперечки він ставить ультиматум: щоб йому видали свідоцтво, що він скінчив сім класів гімназії, а також, щоб видали документи його без поміток. Начальство, бачачи вплив В. Винниченка на учнів і щоб позбавитись його, згодилось на таку умову. У 1899 р. йому виповнилося дев’ятнадцять. За свідченням Ю. Тищенка, літо того року Винниченко провів у мандрах. Уже тоді пробуджувався його потяг до літературної творчості, який потребував життєвих вражень і знань. Стати на кілька місяців степовим пілігримом Винниченко вирішив, напевно, за прикладом Максима Горького: про його «ходіння по Русі» тоді відомо було багатьом, а після виходу в світ «Очерков и рассказов» (1898р.) слава їх автора стрімко зростала. Твори популярного російського письменника, поза всяким сумнівом, входили до сфери інтересів молодого Винниченка – про це можна зробити висновок з його ранніх новел, на яких виразно позначився горьківський вплив. Та були в нього й інші захоплення. Коло читання поповнювалося творами Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького. В. Винниченко писатиме, маючи за зразок «Катерину», «Бурлачку», повісті Панаса Мирного… Утім, потрібно було вчитися далі. По документ про освіту Володимир Винниченко звернувся до містечка Златопіль, що на межі Київської і Херсонської губерній. Там працював наглядачем у тюрмі Андрій Павленко, його старший брат по матері. Мешкаючи в брата, Володимир склав екстерном іспити в Златопільській гімназії. Затяжний гімназійний сюжет прийшов таким чином до щасливого завершення. Златопільські прикмети згодом упізнаватимуться в описах Сонгорода (оповідання «Сила і краса»). «Оповідають товариші по іспитах в Златополі, що поява В.Винниченка дала багато приводу для балачок і дивувань, бо явився він у селянському вбранні і говорив і з товаришами, і з гімназіальним начальством тільки українською мовою», і це «нервувало панів учителів гімназії». Проте атестат зрілості цьому дивному для них «народному діячеві» вони все-таки видали. Сталося це 10 червня 1900 р.

Отже, Винниченко вже не гімназист, він готується вступати до Київського університету. Перші літературні проби В. Винниченка відносяться до часу його навчання в єлисаветградській гімназії (1899 p., а можливо й раніше). Саме тоді було написано поему «Софія» (пізніша назва – «Повія»). «Силу і красу» він напише вже в Києві, ставши студентом університету… В університеті Володимир створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада».  Був ув’язнений як член місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців Винниченка випустили «на поруки» за браком офіційних доказів у «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва без права жити по великих містах. Цього ж року письменник відправив своє перше оповідання «Народний діяч» до «Літературно-наукового вісника» в Галичині. Але тоді твір не надрукували (це сталось значно пізніше – 1906 p.).

        У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, у канцелярії. Але він, переодягаючись уночі в цивільне, тікав з казарми й віддавав свій час роботі серед київських робітників. Цю діяльність було викрито, Володимир мав бути заарештований.

        Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скинув солдатську форму й емігрував до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет «Праця», «Селянин», писав брошури й книги на революційні теми. У 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю – київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне «злочинство» – провіз нелегальної літератури – він мав бути засуджений окремо. Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (Винниченка звільнено з фортеці через проголошену амністію). Під час ув’язнення він написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть одержала першу премію «Кіевской Старины». У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор’я, наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші. З’явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила», що отримала схвальний відгук І. Франка.

        У 1907 р. Винниченко був знову заарештований у Києві й посаджений у знамениту Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени РУП). Через вісім місяців Винниченка випущено. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти». У 1908р. він перебував у Швейцарії, Італії, Франції, наступного року – у Швейцарії, Франції (Парижі).

        За кордоном активно співпрацював з низкою українських видань, разом iз Михайлом Грушевським видавав часопис «Промінь». У Парижі він одружується з Розалією Ліфшиць (1911 р.), яка стала не лише його музою, а й вірним другом на все життя.  Протягом 1910-1913 pp. письменник жив у країнах Європи (Франція, Німеччина, Росія, Галичина, Буковина). У цей час у російському перекладі виходить твір «Чесноти з собою».

        У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. Александринський театр у Петрограді прийняв до постановки п’єсу «Брехня» («Ложь»).

У 1916 р. він бував у Москві, Петрограді. Видавав журнал «Промінь», переїхав у 1917 р. в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії – нового уряду Української Народної Республіки.

У 1918 р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості. Болісні роздуми Винниченка про роз’єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон.

У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але незабаром востаннє залишив її, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України. Протягом 1924-1928 pp. «Рух» видав «Зібрання творів» В. Винниченка у 23 томах. У 1930-1932 pp. «Книгоспілка» підготувала до друку «Зібрання творів» письменника у 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовами вийшли в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді.

        У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, у якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на пленумі ЦК КП(б) 1933 року, і з того часу творчість Володимира Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім’я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трактувалось не інакше як під тавром «буржуазного націоналіста».

За протест проти голодомору в Україні Винниченка охрестили «старим вовком української контреволюції». Тим часом письменник жив з дружиною у Франції, в маленькому містечку Мужені, неподалік від Канн, у своїй невеличкій садибі, що була названа «Закуток». У великій матеріальній скруті, і в самотності.

Роки війни підірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. Після війни письменник відсторонився від політики.       1949 року нова еміграція звертається до Винниченка, як до учасника революційної боротьби за відродження державності і свободи, автора чотирьох Універсалів, першого голови уряду Української народної республіки з пропозицією поділитися своїми думками про колишні перемоги і поразки. Винниченко пише «Заповіт борцям за визволення», в якому осмислює уроки історії. Коли на схилі років Володимир Кирилович звернувся до радянського уряду з проханням дати дозвіл на повернення, щоб хоч померти в Україні, письменникові грубо відмовили. 6 березня 1951 р. митець помер, похований на цвинтарі Мужена поблизу Канн у Франції.

Письменник беззаперечно світового масштабу, Винниченко жив і творив для нас, для майбутнього, твердо вірив у відродження Української нації.Іменем Винниченка названо державний педагогічний університет, одну з вулиць нашого міста. В обласному краєзнавчому музеї зберігається його кабінет, привезений із Франції.

Підготовлено за матеріалами http://librarychl.kr.ua/