Великий терор у нашому краї

16.05.2020

Очевидно,  аналогів великого терору 1937-38 років в СРСР немає в історії людства. І не лише й не стільки за кількістю жертв, як за тією отруйною атмосферою  доносів, морального приниження, суцільного страху, які пронизували всі пори суспільства – від низів до найвищих кабінетів.  Так само немає й адекватного пояснення тій жахливій жорстокості й беззаконню, що проявилися в ті роки. Можливо, відкриття істориків у цій  царині ще попереду, досі ж  існує  одне  прийнятне пояснення: Сталін хотів знищити  усіх своїх ворогів, як реальних, так і уявних. Пояснення, якщо врахувати масштаби  історичного явища, не досить переконливе і до того ж вражає рівнем впливу суб’єктивного чинника на долі сотень тисяч людей. Але такою була радянська дійсність…

Історики називають різні цифри  кількості знищених у ті роки людей. Сумніву не викликає лише те, що репресії торкнулися усіх прошарків суспільства – від керівників найвищого рангу до рядових робітників і колгоспників. Зрозуміло,  одними з «найстрашніших ворогів» була інтелігенція, військовослужбовці. Про національно свідомих  діячів культури і науки, священиків нічого було й говорити – вони однозначно розцінювалися як вороги. За даними історика М.Лазаревича, НКВС планувала знищити цілі верстви населення, зокрема священиків, колишніх учасників антибільшовицької боротьби,  тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів із Галичини, інших, хто мав хоч найменше уявлення про  відмінну від радянської модель життя.

Україна знову, як і в попередні роки, зазнала дошкульнішого удару, ніж інші республіки. Навіть Л.Троцький,  сумнозвісний земляк, що виріс у наших краях,  добре знав психологію українців,  тож і  вчив більшовиків як ефективніше обдурювати  представників нашого народу, визнавав, що «ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності». Непоганий вираз одного з вождів революції – бюрократичне хуліганство. Особливо промовистий на фоні прямої вказівки Сталіна піддавати арештованих тортурам. Значною мірою саме завдяки  цьому й розкручувалось колесо великого терору – не витримуючи знущань, люди називали прізвища все нових і нових жертв.  У ті роки майже повністю було знищено тодішніх членів ЦК КП(б)У,  українського  уряду, сотні тисяч українців.  Таке  відверто вороже ставлення московського керівництва до України пояснювалося, за словами П.Постишева, тим, що вона потребувала масовіших чисток, оскільки постійно породжувала більше ворогів…

За даними М.Лазаревича, Москва запланувала  репресувати у 1937 році 28 тисяч українців. У той час плани прйнято було перевиконувати. Навіть такі.  Отож, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський двічі звертався в Москву з проханням збільшити ліміти на репресії. Нові «плани» були такими – розстріляти 26150 чоловік, відправити у концтабори – 37600.

Історик Юрій Шаповал називає інші цифри: із серпня 1937 року по листопад 1938 планувалось розстріляти 76 тисяч людей,  фактично ж розстріляно, внаслідок збільшення лімітів близько 400 тисяч. Він також повідомляє, що готується до друку видання, де будуть опубліковані документи,  які красномовно свідчать: великий терор свідоме плановане винищення народу.

Про це свідчать і документи тодішнього НКВС, які стосуються нашої області (на той час вона була не сформована і її нинішня територія належала до кількох тодішніх областей).  «Робота» (цілеспрямовані репресії)  велася за багатьма напрямками, які сама НКВС визначала так: троцкісти і праві; учасники військово-фашистської змови;  по польській (німецькій, румунській, грецькій, чеській, японській і т.д.) контрреволюції і шпигунству; українські націоналісти; церковники і сектантська контрреволюція; шкідники різних мастей і білогвардійці; жінки зрадників Батьківщини; куркульська контрреволюція.  Як зазначено в довідці про оперативну діяльність районних органів НКВС  в Миколаївській області з 1 червня і по 1 грудня  1937 року, згідно цієї класифікації,  найбільше арештованих було представників куркульської контрреволяції та українських націоналістів – 1840 та 1083 відповідно, чимало й шкідників – 925,  більше 900 знайшлося й польських та німецьких шпигунів, і навіть 19 японських…

Повідомляється також, що в місті Кірово розкрито і ліквідовано німецько-фашистську організацію, створену агентом  німецької розвідки Фішмахером. Заарештовано 15 чоловік, більшість розстріляно. Тут же викрито і ліквідовано  контрреволюційну німецьку  націоналістичну організацію «Союз громадян німецької раси». Заарештовано 24 особи. У визначеннях  документів НКВС  чітко вказується критерій вини: належність до раси, чи до нації.  Національна приналежність практично автоматично робила людей  у ті роки жертваими репресій. І стосувалося це не лише національних меншин. Українських всіляких націоналістичних контрреволюційних повстанських та інших (з різними формулюваннями) організацій на той час викривали по кілька чи не в кожному районі.  Зрозуміло, що суть їхньої діяльності, як правило (хіба що за рідкісними винятками окремих деталей), були вигаданими або названами в анонімних доносах, які заарештовані потім підтверджували під тортурами.

А організації агентурної сітки приділялася особлива увага. Про це свідчить доповідна записка (очевидно, таких документів було чимало) про завербованих агентів та інформаторів. Дані класифікуються по місяцях, по категоріях – скільки професорів, письменників, художників, працівників радапарату, профспілок і т.д.

Тодішній режим явив світові  безпрецедентне утворення, інструмент беззаконня – трійки.  Цілком очевидно, рішення вони виносили, виходячи не з матеріалів конкретної справи, а з планів та збільшених лімітів на репресії і розстріли, де окрема людина була лише  одиницею  їх виконання.  Про це свідчить і те, що справи, які у ті ж роки розглядали, скажімо, обласні суди, незважаючи на  загальну тенденцію та атмосферу в суспільсьтві, мають набагато м’якші і поміркованіші вироки.

Не викликає сумніву, що основний масив репресій у нашому краї припадає якраз на ці два пекельні роки. У деяких районах це половина (Петрове – 201 з  412, Новомиргород – 400 з 813), а то й більше (Новоархангельськ  — 301 з 547) від загальної кількості репресованих. У Вільшанському районі, скажімо, число справ, що датуються 1937-38 роками взагалі становить 65 відсотків. Тут, зрозуміло, виходячи з національного складу населення, органи громили болгарських націоналістів. Взагалі ж, у нас, як і скрізь по Україні,  НКВС невпинно «розкривала» діяльність всіляких націоналістичних, повстанських, польсько-католицьких, сектантських, право-троцкістських, шкідницьких, а загалом контрреволюційних (найпоширеніше звинувачення в ті роки) груп і угруповань. Практично на сто відсотків усе це було вигадкою, мішурою, якою прикривалась  диявольська жорстокість  маховика репресій.


Хоча, звичайно,  в ті жорна потрапляли і свідомі вороги Радвлади, які не сприймали її і відверто критично висловлювались про це – колишні учасники різноманітних повстанських загонів та нечервоних військових формувань, розкуркулені та їхні родичі, просто критично мислячі люди. Чимало таких,  які до 1937 встигли  по кілька разів побувати  в лапах ЧК, ДПУ, а потім уже й НКВС. Дехто відбув призначений раніше термін і пробував пристосуватися до радянської дійсності, наївно сподіваючись, що порахунки зведено і можна нарешті отримати спокій. Наприклад, Куц Андрій з Петрівського району, якого чотири рази затримували ЧК і ДПУ,  будучи в 30-му розкуркуленим і засланим на північ, повернувся, зумів здобути професію комбайнера і працював у колгоспі, очевидно, змирившись з реальністю. Та у 37-му йому згадали і службу в армії УНР, і у штабі повстанця Ярового, зрозуміло, розстріляли.

Взагалі з тієї м’ясорубки мало кому вдававлося врятуватися: якщо не отримували  вирок першої категорії (розстріл) відразу, то помирали в таборах, на етапах та пересилках. Одиниці ж, які поверталися, як правило, зазнавали репресій 49-50 років. У цьому плані унікальною є постать свідомого українця, людини,  яка ніколи не втрачала своєї гідності, українського націоналіста, який  ніколи, власне, не приховував своєї позиції, арештовувався в 1928, 37, та 49 роках, залишився живим і з незламною твердістю духу та власних переконань дожив до 80-90-их минулого століття  —  новомиргородця Степана Кожум’яки.

І все ж, таких прикладів свідомого  критичного  протистояння влади менше порівняно із загальною масою тих, хто  поплатився життям чи роками й роками мук і нестатків за одне необережне слово, анекдот, розказаний  у веселому товаристві, чи за те, що має родичів за кордоном або колись  доля закидала його в далекі чи не дуже краї (головне за межі тодішнього СРСР). У багатьох справах репресованих у 1937-38 роках навіть немає  за що зачепитися, щоб назвати якусь конкретну вину людини, крім загальника – контрреволюція. Доходило до курйозів: Івана Криворучка з Долинського району, наприклад, звинуватили у тому, що він нібито  розшифровував відому абреавіатуру ВКП(б)  як Всесоюзний комітет проституток і б… Важко сказати, чи не вигадка це самого слідчого НКВС, в якому він висловив своє  світоприйняття і розуміння речей… І це не дивно, адже сьогоднішній слідчий і начальник  завтра цілком міг стати  жертвою. Та що там слідчі, віддані комуністи,  відверті зрадники і сексоти,  які, власне, хто ціною життя і крові, а хто своєї совісті, творили і утверджували ту революцію, до якої так безцеремонно тепер чіпляли приставку контр,  потрапляли у жорна репресій. Дудинський Антон, наприклад, з Долинського району, член ВКП(б) з 1919 року,  в роки громадянської війни заробив два ордени Червоного Прапора, звинувачений у шпигунстві і розстріляний. Так само як і член болгарської Компартії з 1918 року, член ВКП(б) Манолов Манол з Вільшанського району.

Про атмосферу страху, сексотства, зрадництва, що панували тоді в суспільстві свідчить унікальний вчинок, що продемонстрував наш земляк Геріх Михайло. На момент арешту він був курсантом Орловського бронетанкового училища. Та й арештували його задля годиться. Він, власне, сам прийшов в органи із заявою: дізнавшись про арешт Михайла Бірюкова, директора заводу «Червона зірка», де до вступу в училище наш Геріх працював модельником, він повідомив про це комісарові училища. Не забув при цьому також наголосити. що в цьому ж навчальному закладі навчається племінник опального директора… Мабуть, Геріх, вивчившись, зумів зробити непогану кар’єру. Таких Радвлада і Компартія цінували.

У Кіровограді ж репресії 1937-38 років здійснювались повномасштабно: у ці два роки заарештовано 712 чоловік з  1604,  репресованих за весь час панування більшовизму. Одних лиш працівників «Червоної зірки» арештували 163 чоловіки, на чолі, як уже згадувалось, з директором.  «Ворогів» народу знаходили скрізь: і  серед працівників залізничній станції Кірово-Українська, як вона тоді звалась (41 арештований),  і на заводі «Профінтерн» (24),  і на заводі «Більшовик» (12), і на заводі «Озет»(9),  і на птахокомбінаті, і на спиртзаводі, і на панчішній фабриці, і на канатному заводі, і на кондитерській фабриці, і на електростанції та на пошті, і в Тсоавіахімі та трамвайному парку, і у 15-ій авіабригаді та водоканалі,  і на цегельні, і по артілях. Чимало їх знаходилось і у різних обласних організаціях – «Союзборошно» (12), «Облбудтресті» (9), облземуправлінні, облспоживспілці, облторзі, ветслужбі, аптекоуправлінні.

Такі репресії, зрозуміло, не могли не торкнутися шкіл, де арештовано  здебільшого вчителів німецької мови (часто німців за національністю, що, власне, й було їхнім найбільшим гріхом), педагогічного інституту, будівельного технікуму, технікуму механізації сільського господарства, краєзнавчого музею. Багато з цих організацій існують і досі, тож непогано було б, аби  пам’ять про їхніх колишніх працівників  вони хоч якось  вшанували.

Окрема, особлива категорія громадян, що потерпіли від репресій 1937-38 років – дружини репресованих. Багатьох з них арештовували другого ж дня  з єдиним звинуваченням – не донесла на чоловіка. Деяким додавали ще й контрреволюційну діяльність, і тоді жінку чекали такий же строк (як правило, вісім-десять років), чи й розстріл. Але багатьох відпускали, обмежившись фактично моральними тортурами. Адже при цьому дітей забирали і відправляли в дитячий будинок, де їх потім ще треба було знайти. При цьому сім’я перебувала, як правило, в жахливих злиднях, бо жінку позбавляли роботи, всіляко знижуючи її соціальний статус. Як таким жінкам як Зінаїда Баховська, Марія Гаврилова, Клавдія Ніколаєвська, Варвара Кияшко, Тетяна Бірюкова, Калерія Озерянська і багатьом-багатьом іншим вдавалося виживати – сам Бог відає.

Мусимо не забувати  про це.

Світлана Орел, Кропивницький